«Альгометрія» – поетична збірка Ірини Вікирчак. Поезія як спосіб співпереживання, пошуку творчої свободи та осмислення непростого досвіду життя на планеті Земля – спільного і водночас унікального для всіх нас. Ось що пише у післлямові до книги авторка Ірина Вікирчак.
7 вересня 2016 року з МКС на Землю повернулася команда астронавтів, які брали участь у космічному експерименті під назвою «Альгометрія». Назва його – від приладу, альгометра, яким вимірють больовий поріг. Суть експерименту полягала у тому, щоб вивчити вплив довготривалих космічних польотів на больову чутливість людини, а також порівняти, як біль відчувається на Землі та на орбіті. Тобто, альгометрія – це про вимірювання болю.
Здавалось би, біль, як любов – абстрактні поняття. Хіба вони піддаються вимірюванню? Чи, боронь Боже, порівнянню? Однак науковці емпіричним способом дійшли висновку, що, живучи на Землі, ми приречені відчувати біль, – у космосі він відчувається значно менше.
Для поета любов і біль набирають форму тільки в амфорі мови. Вірші – це коли з душевного пороху формуються скульптури зі слів. Згустки енергії, потаємна захисна зброя, магічне закляття, терапевтичні ліки. Послання у пляшці, код, що має стільки варіацій, скільки у нього є читачів і прочитань. Знеболювальне, що допомагає полегшити земне існування, мій особистий космічно-душевний експеримент.
У площині мови межа між ніжністю й любов’ю та болем також набагато тонша, ніж може здаватися. Чутливість до болю англійською позначається тим самим словом, що й «ніжність» – tenderness. “Tender” перекладемо на українську як «ніжний», а втім, етимологічно це слово окреслює ранимість. Ім’я Одіссея, наприклад, означає дослівно «син болю». Він страждає сам і ранить інших, завдає їм болю дорогою додому, під час своїх мандрів, є причиною і носієм страждань. «Кожне слово кожної мови – це як діамант, що ховається в камені. Покопай глибше – і знайдеш там безцінну мудрість», – зауважив Дж. С. Фойер про етимологію і я з ним цілком погоджуюся і також в глибшому пригляданні до слів шукаю свої скарби.
Мова болю є універсальною. Писати – це також проробляти біль. Писати боляче. Особливо, коли хочеться бути спроможною робити це одразу, подолати внутрішнє провалля між відчуттям тексту і написаним текстом. Але через це провалля – одна вузесенька кладочка, по якій можна пройти лише літера за літерою. І це – перший рівень болю і любові.
Біль є єдиним.
“Біль і мука так само страшні у хробачому тілі, як і в тілі велетня, біль – «один», так само як простір – один, вони не діляться на частки, і скрізь, де біль з’являється, він несе в собі ту саму – цілісну – страхітливість», – пише Ґомбрович в “Порнографії”.
Біль, ніби невидима сітка, ніби атмосфера, огортає Землю метафізичною мережею, до якої ми всі під’єднані кабелями, що називаються емпатією. І це – другий рівень болю – уміти його поділяти з усім живим.
Віктор Франкл писав про емпатію як про один зі шляхів знайти мотивацію жити в найекстремальніших ситуаціях. У концтаборі, де був і Франкл, який потім оповів цю історію, одній жінці триматися за життя допомагала гілочка за вікном: мінялися сезони, мінявся колір листя на ній, опадав цвіт, облітало листя… Вона ніби підключилася через увагу на цьому живому елементі світу до глобальної енергії і це допомагало їй виживати. А ті, що зовсім не відчували емпатії, ставали наглядачами. Такі соціопати були жорстокими, їм не боліло, коли боліло іншим. У сучасному житті таких людей без емпатії, за статистикою, десь 8%. Може, й більше. Ті, що мають досвід життя із нарцисистичними особами, знають, що це – життя на вулкані, ніколи не знаєш, коли вибухне. Вони живляться приниженням та знеціненням інших. Зазирати у кратер вулкана не так страшно, як у провалля людської душі. Серце темряви – це не лише про сили природи. Зіткане з темряви серце трапляється й у людей.
Коли Бог виганяв Адама та Єву з Едему, то призначив їх відповідальними за все живе на планеті. Тому немає більшого гріха, ніж дивитися, як горить, приміром, Сибірська тундра, як гинуть мільйони птахів, оленів, лосів, лисиць та ведмедів – і нічого не робити. У Баруха Спінози любов – це actio, а не passio. Любимо ми діями, проактивно почуття спрямоване на віддавання. Емпатії також навчає йога, бо вчить, як самому, у прямому сенсі, ставати деревом, собакою, скорпіоном, мостом, коброю. Ці перевтілення дають відчуття приналежності до світу на рівних умовах, а не вищості над ним, оздоровлюють не тільки тіло, а й душу. Колись тато навчив мене не боятися змій. Ані павуків, ні мишей, бо всі ми живі й маленькі, і боїмося більших від нас.
Елізабет Ґілберт у своїй “Великій магії” говорить те саме: зі страхом, так само як із болем, а значить, так само як і з емпатією (себто, чужим болем), потрібно домовлятися. Не можна забороняти собі відчувати ці емоції, тим паче відкидати їх, інакше вони психосоматично підуть у тіло. Навпаки, слід дозволяти їм бути, віддавати належну шану, дякувати та просити не йти, а стати осторонь і дозволити робити те, що треба зробити. І вони перетворюються на групу підтримки. Інтегрувати свідомо біль у наше життя, уміти з ним жит. А втім, найкращою вправою на емпатію завжди залишатиметься література.
Скільки болю може поміститися в одному людському житті, аби не завдати йому шкоди? Джармуш у фільмі “Only lovers left alive” прирікає своїх персонажів на вічне блукання й безперервне пізнання, активне буття, яке дає безсмертя. Вони свідомі того болю, якого завдають як вампіри, але вони відчувають біль планети, спричинений людством. Вони прийняли його, але залишилися спостерігачами.
Можливо, те, що на Землі біль відчувається сильніше, ніж у космосі, пов’язане з гравітацією, – коментують «альгометрію» вчені. У фільмі Крістофера Нолана «Інтерстеллар» саме так і є – через гравітацію головному герою вдається налагодити контакт із дочкою. У цій історії гравітація стає не просто метафорою любові, яка здатна подолати час і космічний простір, вона зв’язує усю історію докупи міцним дротом і веде героя до місця, де та, котру він найбільше любить, – додому. І це – третій рівень любові і болю.
Тож нам залишається одне – прийняти біль як нормальну частину людського буття, інтегрувати його свідомо у наше життя, уміти з ним жити, бо ми мешкаємо на планеті Земля і ми – люди.
“Ми на Землі. Нема на це ліків”, – писав С. Бекет. Наш спільний біль – це те, що робить нас людьми, і те, що вказує на нашу приналежність планеті Земля. Але хіба в космосі ми були би меншою мірою люди?